Бібліотека інформує
До 208-ї річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка
Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем'я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть.
Тара́с Григо́рович Шевче́нко
(1814-1861)
Український письменник, класик української літератури, мислитель, художник.
Академік Імператорської академії мистецтв (1860). Національний герой і символ України.
Дитинство та юність
Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці Пединівської волості Звенигородського повіту Київської губернії. Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка та Катерини Якимівни.
За родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку походили від козака Андрія, який на початку XVIII століття прийшов із Запорізької Січі. Батьки його матері, Катерини Якимівни Бойко, були переселенцями з Прикарпаття.
1816 року сім'я Шевченків переїхала до села Керелівка Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі.
Хата батьків у селі Кирилівці. Тарас Шевченко. 1843.
Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти у дяка Совгиря. Тоді ж ознайомився з творами Григорія Сковороди. 29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви, а 20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина.
7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом. 22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого батькового шлюбу.
Хлопець чумакував із батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кропивницький). 21 березня (2 квітня) 1825 року батько помер, і невдовзі мачуха повернулася зі своїми трьома дітьми до Моринців. Зрештою Тарас змушений був залишити домівку. Деякий час Тарас жив у свого дядька Павла, який після смерті його батька став опікуном сиріт. Дядько Павло був «великий катюга»; Тарас працював у нього, разом із наймитом у господарстві, але у підсумку не витримав тяжких умов життя й пішов у найми до нового кирилівського дяка Петра Богорського.
Як попихач носив воду, опалював школу, обслуговував дяка, читав псалтир над померлими і вчився. Не стерпівши знущань Богорського й відчуваючи великий потяг до живопису, Тарас утік від дяка й почав шукати в навколишніх селах учителя-маляра. Кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема. Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту та із села Тарасівки Звенигородського повіту. 1827 року він пас громадську отару в Кирилівці й там зустрічався з Оксаною Коваленко. Згодом подругу свого дитинства поет не раз згадає у своїх творах і присвятить їй поему «Мар'яна-черниця».
«Мені тринадцятий минало». Іл. Їжакевича Івана.
1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), коли він звернувся за дозволом учитися в хлипнівського маляра. Того ж року помер Василь Енгельгардт, і село Кирилівка стало власністю його сина — Павла Енгельгардта, який призначив Тараса власним дворовим слугою у вільшанському маєтку.
Майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні. 6 (18) грудня 1829 року той застав Тараса вночі за малюванням козака Платова, героя війни 1812 року, нам'яв йому вуха й наказав відшмагати на стайні. Подробиці Віленського життя маловідомі. З тих часів зберігся Тарасів малюнок «Жіноча голівка», який свідчить про майже професійне володіння олівцем. У місті Тарас познайомився зі швачкою — полькою Дунею Гусиковською і полюбив її. З Дунею Гусиковською юнак удосконалив своє знання польської мови, міг читати в оригіналі твори Міцкевича. Польську мову він знав ще з України, де на той час вона була досить поширеною.
Перші роки в Петербурзі. Викуп з кріпацтва (1831—1838)
Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, поміщик узяв із собою Шевченка, а щоб згодом мати зиск на художніх творах власного «покоєвого художника», віддав його в науку на чотири роки до живописця Ширяєва, у якого й замешкав Тарас до 1838 року. В артілі В. Ширяєва Шевченка оточували такі ж, як і він, кріпаки або відпущені з кріпацтва й міщани, які прагнули краще опанувати мистецтво живопису, стати художниками. В. Ширяєв поводився з учнями суворо, у своїй автобіографії та повісті «Художник» Шевченко писав про нього як «людину жадібну, грубу, сувору й деспотичну». Під час виконання артіллю В. Ширяєва підрядів Шевченко опанував мистецтво декоративного розпису, він брав участь у розпису Великого театру як підмайстер-рисувальник.
У 1835—1836 рр. Шевченко створив кілька складних багатофігурних композицій на теми античної історії та Київської Русі. У 1836—37 роках Шевченко створив малюнок «Смерть Богдана Хмельницького». Але найдосконалішим малюнком на історичну тему цього періоду є «Смерть Сократа» 1837 року, який відзначається впевненістю малюнку, передачі освітлення, групуванням постатей. Найбільші успіхи у роки перебування в Ширяєва Шевченко мав у жанрі акварельного портрета, найдосконалішими за технікою виконання стали портрети 1837—38 років: Катерини Абази (1837), Є. Гребінки (1837), Дівчини з собакою (1838), М. Луніна (1838). Вони свідчать про набутий Шевченком досвід, вправність, вільне володіння технікою, опанування досвіду інших художників, зокрема П. Соколова. Перший акварельний портрет Шевченко намалював ще у 1833 році, це був портрет Павла Енгельгардта.
Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї. Улітку 1836 року під час одного з нічних рисувальних сеансів у Літньому саду він познайомився зі своїм земляком художником Іваном Сошенком, а через нього з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса з поетом Василем Жуковським. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».
Аполлон Мокрицький, художник, учень Брюллова і приятель Шевченка, що взяв на себе ініціативу залучити Брюллова для справи визволення Тараса від кріпацтва, показав Брюллову вірш Шевченка. Брюллов був ним «дуже задоволений і вирішив витягти його з податного (кріпацького) стану». Гребінка був першим, хто помітив і підтримав поетичне обдаровання Шевченка, став його першим літературним натхненником і вчителем. Першим визнанним поетичним «шедевром» Шевченка — стала балада «Причинна».
Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів. На той час ця сума була еквівалентною 45 кілограмам чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у якій взяла участь імператорська родина. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838, а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну.
Портрет поета В. А. Жуковського. Худ. Карл Брюллов. 1837—1838.
Вільноприхожий учень Петербурзької академії мистецтв (1838—1842)
З травня 1838 р. Шевченко почав відвідувати класи малювання Академії мистецтв, де його учителем став К. Брюллов. Настала, за словами Шевченка, «найсвітліша доба його життя, незабутні, золоті дні» навчання в Академії мистецтв, про які він не раз згадував у щоденнику та яким присвятив автобіографічну повість «Художник». Визволений з кріпацтва, він мав до себе тепле відношення й прихільність багатьох представників російської творчої інтелігенції, насамперед К. Брюллова, Шевченко перебував у радісному настрої від швидкого сходження до вершин творчості й знань та особистої свободи. «…Велике щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить», — писав він до брата Микити. «Самому тепер не віриться, а справді так було. Я з брудного горища, я, мізерний замарашка, на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв… я користувався повчаннями та дружньою довіреністю найвеличнішого художника у світі».
Петербурзька академія мистецтв, де у 1838-1845 рр. навчався Т. Шевченко
З червня 1838 року Шевченко оселився у квартирі в будинку № 100 другого кварталу Васильєвського острова, недалеко від Академії мистецтв. Але здебільшого проводив час в Академії та в майстерні К. Брюллова. Шевченко прийшов до Академії мистецтв з доволі високою підготовкою. Перші іспити він складав у класі «гіпсових фігур». Попередній етап навчання — малювання з «оригіналів» і «гіпсових голів» — був пройдений ним самостійно, ще до вступу в Академію, за допомогою друзів-художників (І. Сошенка, А. Мокрицького та інших) й як сторонній учень Товариства заохочування мистецтв. З «гіпсових голів» Шевченко теж малював ще до звільнення з кріпацтва в малювальному класі Товариства заохочування художників й в Академії мистецтв.
20 січня 1839 року Комітет Товариства заохочування художників, розглянувши подані Шевченком малюнки, ухвалив «призначити художнику Шевченку за 30 руб. на місяць утримання». 23 листопада 1838 року Шевченко оселився у квартирі І. Сошенка в будинку № 47 на 4-й лінії Васильєвського острова.
Сошенко докоряв Шевченкові не тільки за писання віршів, але й за те, що разом з К. Брюлловим він почав часто їздити на літературно-музичні вечори, відвідувати письменників, діячів мистецтва, став краще вдягатися. Однак точка зору Сошенка, щодо легковажного життя й поведінки молодого митця, виявилася помилковою. Нові знайомства з художниками та письменниками, з літературно-мистецьким світом, відвідування гуртків та літературних і музичних вечорів збагачували й розширювали кругозір Шевченка, стимулювали його до поетичної творчості.
К. П. Брюллов, наставник Шевченка в Академії мистецтв
З початку 1839 року, Шевченко перебував у натурному класі Академії мистецтв, де з перервами малював до 1844 року. На першому третному іспиті 29 квітня 1839 року К. Брюллов відзначив його малюнок як найкращий Рада Академії мистецтв нагородила його срібною медаллю другого ступеня. На третному іспиті 24 грудня 1840 року Шевченко одержав п'ятий номер за малюнок «Натурники». За порадою Брюллова він копіював його малюнки: «Голова матері», «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки», акварельна копія з олійного портрета І. Крилова. Копіювання не завадило розвиткові власної творчої манери молодого митця, аквареллю він виконав сюжетні малюнки «Натурниця», «Жінка в ліжку», «Марія» (малюнок за поемою О. Пушкіна «Полтава») тощо. 1839 року Шевченко почав опановувати техніку олійного живопису. До його найраніших спроб належить «Натурник у позі св. Себастіана».
Зз грудня 1839-го до початку лютого 1840 років поет тяжко хворів на тиф. У цей час у Шевченка встановилися дружні відносини з сімейством Уварових.
26 вересня 1841 року Рада Академії мистецтв втрете нагородила Шевченка срібною медаллю другого ступеня — за картину «Циганка-ворожка». Лишились спогади сучасників про його напружену роботу під час навчання в Академії мистецтв над акварельними портретами на замовлення. Виступав Шевченко і як ілюстратор книжкових видань.
Наприкінці 1839 року Шевченко познайомився з П. Мартосом, товаришем Є. Гребінки. Ознайомившись випадково з рукописними творами Шевченка, вражений їхньою поетичною силою, П. Мартос виявив до них палкий інтерес. Він порадився із Є. Гребінкою і запропонував Шевченку видати їх окремою книжкою, яку згодом назвали «Кобзарем». Як згадував Мартос, Шевченко не відразу погодився на видання, його довелося умовляти. Думки й настрої Шевченка перед виданням збірки відбилися у вірші «Думи мої, думи мої». Діяльну безпосередню участь у виданні «Кобзаря» брав Є. Гребінка, саме він подав рукопис до Петербурзького цензурного комітету. Перші примірники «Кобзаря» викликали у перших читачів не тільки захоплення. Були й нападки з боку консервативно-реакційних кіл.
Вихід «Кобзаря», навіть урізаного цензурою, був подією великого літературно-суспільного значення. Перший «Кобзар» ще не мав відвертих закликів до революційних дій, проте весь він містив протест проти суспільної несправедливості й поривання до вільного життя. У той час як демократична громадськість, широкі кола читачів вітали появу «Кобзаря», в реакційно-консервативному середовищі називали мову «Кобзаря» «безперспективною» й «мужицькою». Високу оцінку одержав «Кобзар» у передовій російській пресі: «Літературній газеті», журналі «Отечественные записки». Критика відзначила щирість молодого поета й близькість до народних пісень і легенд.
Тарас Шевченко, автопортрет. 1840−1841 рр.
Майже одночасно з «Кобзарем», 12 березня 1840 року, Є. Гребінка подав до Петербурзького цензурного комітету рукопис альманаху «Ластівка», до якого увійшли й твори Шевченка, зокрема «Причинна» та вірші «Вітре буйний, вітре буйний!» і «Тече вода в синє море». Слідом за «Ластівкою» в Петербурзі вийшла поема Шевченка «Гайдамаки», де були оспівані події Коліївщини. В основу поеми лягли народні перекази про Коліївщину, насамперед розповіді діда Шевченка, Івана.
Слідом за «Гайдамаками» Шевченко написав поему «Мар'яна-черниця», баладу «Утоплена», велику поему російською мовою «Слепая». Перші два твори разом з піснею з російської драми «Наречена» та віршем «Тяжко-важко в світі жити» він послав 8 грудня 1841 року Г. Квітці-Основ'яненку для вміщення в альманасі «Молодик».
Восени 1842 року Шевченко вирушив у морську подорож до Швеції та Данії, але через нездужання він доплив на пароплаві лише до Ревеля.
Період в житті поета з 1843 по 1846 рр.
13 травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. У червні 1843 року Шевченко прибув у Київ, де познайомився з Михайлом Максимовичем, Пантелеймоном Кулішем й багатьма художниками. У цей він час він познайомився з майбутнім кирило‐мефодіївцем В. Білозерським. Познайомився поет й з багатьма студентами Київського університету, молодь тепло вітала його, як свого улюбленого поета. Шевченко оглянув історичні пам'ятки Києва, не раз милувався його краєвидами. З ним постійно був альбом, у якому він малював краєвиди та пам'ятки Києва. На Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі. У липні 1843 року Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною, жінкою доброю, розумної, яка згодом відчувала, під час заслання Шевченка, найтепліші почуття до нього.
Княжна Варвара Рєпніна
У лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним. Після дев'ятимісячного перебування в Україні, Шевченко прожив в Петербурзі більше року. Основною метою повернення Шевченка до столиці було завершення навчання в Академії мистецтв, він так напружено працював, що навіть улітку 1844 року не відвідував Україну. Не одержуючи стипендії, Шевченко змушений був виконувати різні замовлення, ілюструвати видання.
1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки» під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Того ж року Шевченко написав історіософсько-політичну комедію «Сон» — поему-гротеск, яка розкриває перед читачами наслідки уярмлення України Москвою.
22 березня (3 квітня) 1845 року Тарас Шевченко подав заяву до Ради Академії мистецтв із проханням дати йому звання художника. Рада ухвалила рішення від 18 листопада 1845 року про надання йому звання «некласного художника у малярстві історичному і портретному». 23 березня (4 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові за його заявою квиток на право проїзду в Україну і назад для художніх занять, а також безперешкодного там перебування.
Україна швидко оцінила Шевченка, що виявилося у теплих прийомах Шевченка під час його подорожі у 1845—1847 роках по Чернігівській та Київській губерніях. З приводу відгуків критики Шевченко писав: «Будь я селянський поет, аби поет; більшого мені не потрібно».
У 1845 р. Шевченко двічі гостював у Переяславі у свого друга, лікаря О. О. Козачковського у серпні і з жовтня до початку січня 1846 року. Осінь 1845 року, проведену в будинку Козачковського, шевченкознавці вважають періодом справжнього творчого зльоту Шевченка і називають Переяславською осінню Кобзаря: саме тут він створює такі свої твори, як поеми «Наймичка» та «Кавказ», а в ніч на 25 грудня - знаменитий «Заповіт». У поемах «Кавказ» і «Єретик» поет розвінчує як «темне царство» самодержавства, і ополчається проти будь-якого насильства з людської особистістю.
На час перебування Шевченка у Києві (1846 р.) відноситься зближення його з Н.І. Костомаровим. У тому ж році Шевченко приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства, яке сформувалося тоді в Києві, яке складалося з молодих людей, які цікавилися розвитком слов'янських народностей, зокрема української. Учасники цього гуртка (10 осіб) були заарештовані, звинувачені у створенні політичної організації та понесли різні покарання. Хоча слідство не змогло довести причетність Шевченка до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, він був визнаний винним «за власними окремими діями». У доповіді начальника Третього відділення О.Ф. Орлова говорилося:
Шевченко... складав вірші малоросійською мовою обурливого змісту. У них він то висловлював плач про уявне поневолення і лиха України, то виголошував про славу гетьманського правління і колишню вольницю козацтва, то з неймовірною зухвалістю виливав наклеп і жовч на особу імператорського дому, забуваючи в них особистих своїх благодійників. Понад те, що все заборонене захоплює молодість і людей із слабким характером, Шевченко набув між друзями своїми слави значного малоросійського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі та небезпечні.
Рішенням Третього відділення, затвердженого власноруч Імператором, 30 травня 1847 року 33-річного Шевченка Тараса Григоровича за рекрутською повинності було визначено на військову службу рядовим в Окремий Оренбурзький корпус, що розміщувався в Оренбурзькому краї, «під суворе спостереження начальства».
Військова служба в Оренбурзькому краї
«У солдатах». Автопортрет. 1847 г.
Орська фортеця, куди спочатку потрапив Шевченковий рекрут, представляла пустельну глушину. «Рідко, — писав Шевченко, — можна зустріти подібну безхарактерну місцевість. Плоско та плоско. Розташування сумне, одноманітне, худі річки Урал і Ор, оголені сірі гори і нескінченний Киргизький степ…». «Усі колишні мої страждання, — каже Шевченко в іншому листі 1847 року, — порівняно зі справжніми були дитячі сльози. Гірко, нестерпно гірко». Для Шевченка була дуже обтяжена заборона писати та малювати; особливо пригнічувала його сувора заборона малювати. Не знаючи особисто Гоголя, Шевченко наважився написати йому «за правом малоросійського віршеплета», сподіваючись на українські симпатії Гоголя. «Я тепер, як падаючий у безодню, готовий за все вхопитися – жахлива безнадійність! Така жахлива, що тільки християнська філософія може боротися з нею». Шевченко надіслав Жуковському зворушливий лист із проханням про клопотання йому лише однієї милості — права малювати. У цьому за Шевченка клопотали граф А. І. Гудович та граф А. К. Толстой; але допомогти Шевченку виявилося неможливим. У своєму проханні у зверненні до начальника III відділення генерала Л. В. Дубельта Шевченко писав, що кисть його ніколи не грішила і не грішитиме в сенсі політичному, але ніщо не допомагало. Заборона малювати не була знята до закінчення служби. У 1848-1849 роках деяка втіха дало йому участь в експедиції з вивчення Аральського моря. Завдяки гуманному ставленню до солдата генерала Обручова і особливо лейтенанта Бутакова, Шевченку доручено було змалювати для звіту про експедицію види Аральського узбережжя та місцеві народні типи.
Зміцнення Раїм. Вид з верфі на Сир-Дар'є. Худ. Шевченко Т. 1848.
Однак про це порушення стало відомо у Петербурзі; Обручів і Бутаков отримали догану, а Шевченка відправлено в військове укріплення Новопетровське на Каспії, з повторною забороною малювати. Перебував у Новопетровському з 17 жовтня 1850 року до 2 серпня 1857 року, тобто до закінчення служби. Перші три роки перебування в «смердячій казармі» були для нього тяжкі; потім пішли різні полегшення завдяки, головним чином, доброті коменданта Ускова та його дружини, які полюбили Шевченка за його м'який характер та прихильність до їхніх дітей. Не маючи можливості малювати, Шевченко займався ліпленням, намагався займатися фотографією, яка, проте, коштувала на той час дуже дорого.
У Новопетровському Шевченко написав кілька повістей російською мовою: «Княгиня», «Художник», «Близнюки», які містять багато автобіографічних подробиць (виданих згодом «Київською старовиною»). Під час служби Шевченко близько зійшовся з кількома розжалованими у солдати освіченими поляками З. Сераковським, Б. Залеським, Е. Желіховським, що сприяло зміцненню в ньому ідеї «злиття одноплемінних братів».
Петербурзький період
Звільнення Шевченка відбулося у 1857 році завдяки наполегливим клопотанням за нього віце-президента Академії мистецтв графа Ф. П. Толстого та його дружини графині А. І. Толстої. З тривалими зупинками в Астрахані та Нижньому Новгороді Шевченко повернувся Волгою до Петербурга і тут на волі повністю захопився поезією та мистецтвом. Спроби влаштувати сімейне вогнище, одружившись з акторкою Піуновою, селянками-служницями Харите та Лукер'є, успіху не мали. Проживаючи у Петербурзі (з 27 березня 1858 р. до червня 1859 р.), Шевченко був дружньо прийнятий у сім'ї графа Ф. П. Толстого. Життя Шевченка цього часу добре відоме за його щоденником (з 12 червня 1857 р. по 13 липня 1858 р. Шевченко вів особистий щоденник російською мовою). Майже весь свій час, вільний від численних літературних та художніх знайомств, званих обідів та вечорів, Шевченко займався гравіруванням. У червні та жовтні 1859 року Шевченко знову побував на Україні. Він приїжджав до Козачковського, який зумів зберегти для майбутніх поколінь значну частину художніх творів свого друга.
У квітні 1859 року Шевченко, представляючи деякі зі своїх гравюр на розсуд ради Академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка або задати програму на отримання цього звання. Рада 16 квітня ухвалила визнати її «призначеною в академіки та задати програму на звання академіка з гравіювання на міді». 2 вересня 1860 року йому було присуджено ступінь академіка з гравіювання «у повагу мистецтва та знань у мистецтвах».
Незадовго до смерті Шевченко взявся за складання шкільних підручників для народу українською мовою.
Помер у Санкт-Петербурзі 26 лютого (10 березня) 1861 від водянки, викликаної, на думку історика Н.І. Костомарова, який бачив його п'ючим, але лише раз п'яним, «помірним вживанням гарячих напоїв».
Могила на Смоленському православному цвинтарі Санкт-Петербурга
Похований спочатку на Смоленському православному цвинтарі Санкт-Петербурга, а через 58 днів труну з прахом Т.Г. Шевченка, відповідно до його Заповіту, перевезено на Україну та поховано на Чернечій горі біля Канева. Похоронні промови надруковані у журналі «Основа» за березень 1861 року.
З 47 років життя Шевченко прожив на території сучасної Росії 27 років: 1831—1845 та 1858—1861 років у Санкт-Петербурзі, у 1847—1857 роках проходив військову службу в Оренбурзькому краї. Але де б він не знаходився, він завжди залишався сином своєї землі, пам'ятав її і сумував за нею, як по матері. Саме тому Україна стала у творчості Шевченка головним чином омріяною любов'ю та тугою.
Особисте життя Т.Г. Шевченка
Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, як тільки досягнуть відповідного віку. Але надії були марні — Тарас у валку свого пана Павла Енгельгардта мав поїхати у Вільно. Розлука була несподіваною та довгою. Все своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись любив.
Наступною дівчиною, яку він любив, була віленська швачка Дзюня Гусиковська.
1843 р. Шевченко поїхав до України і зустрів там Варвару Рєпніну, якій присвятив поему «Тризна», а також Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.».
Портрет Закревської Г.І. Худ. Шевченко Т. 1843.
Наступними жінками, які мали місце у серці поета, були Агата Ускова, дружина коменданта Новопетровського Укріплення Іраклія Ускова та 16-річна актриса Катерина Піунова, майже на тридцять років молодша за нього.
Останнім коханням поета була 19-річна петербурзька наймичка Лікера Полусмакова, якій Шевченко присвятив вірші «Лікери», «Л. Поставлю будинок та кімнату ... ».
Шевченко-художник
|
* Портрет П.В. Енгельгардта. 1833. |
* Портрет Є.П. Гребінки. 1837. |
* 1838. |
|
* Шевченко. «Марія». 1840. |
* 1840. |
* Шевченко.«Катерина». 1842. |
|
* Почаївська лавра з півдня. 1846. |
* Собор Св. Олександра в Києві. 1846. |
Шевченко-літератор
Вірші Тараса Григоровича Шевченка – це невичерпне джерело мудрості.
Написані понад сто років тому поезії Шевченка актуальні й досі.
Вірші Тараса Григоровича Шевченка має знати кожен, адже "Кобзар" – це друга Біблія для українців. Розвертаєш, і: "Ну що б, здавалося слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б'ється – ожива, як їх почуєш…". І слова Шевченка – справді особливі, зокрема тим, що актуальні досі.
Саме такою, далекою та недоступною, є образ України у вірші "Думи мої думи…".
 |
"Думи мої думи…".
Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! За карії оченята, за чорнії брови За степи та за могили, що на Україні, (фрагмент)
|
|
Якбиви знали, паничі… Якби ви знали, паничі, За що, не знаю, називають Найперші сльози; я не знаю,
І, повиваючи, співала, А сестри! сестри! Горе вам, Ви в наймах виросли чужії,
Село Село! І серце одпочине... Цвітуть сади, біліють хати, А там і ліс – і ліс, і поле,
|
Сон Нa панщині пшеницю жала; пошкандибала
бо й сам
коло хати
Садок вишневий коло хати, |
У нашім раї на землі У нашім раї на землі
Зоре моя вечірняя Зоре моя вечірняя,
Встала весна Встала весна, чорну землю І на полі жайворонок,
|
Пам'ять про Шевченка
Увічнення Тараса Шевченка почалося вже невдовзі після його смерті. Перший пам'ятник Тарасу Шевченку було встановлено за ініціативою і коштом Олексія Алчевського у Харкові у 1898 році (згідно з іншими джерелами ще у 1881 у Форте-Олександрівському колишнім комендантом та близьким другом Шевченка Іраклієм Усковим).
До 100-річчя Тараса Григоровича Шевченка в 1914 р. у Львові пройшло перше громадське святкування ювілею “Великий зсув”.
Однак сучасне масове увічнення пам'яті про «кобзаря» по обидва боки старого кордону набрало обертів після Жовтневої революції. За межами Радянського Союзу пам'ятники Шевченку встановлювалися за ініціативою та за рахунок української діаспори, а після 1991 року – також як подарунки від Української держави (зокрема щодо обміну).
З фільмів-біографій найвідоміша кінострічка 1951 року «Тарас Шевченко» із Сергієм Бондарчуком у головній ролі.
Коли святкували 200-річчя Тараса Шевченка, журналісти нарахували 1060 пам'ятників Шевченку та об'єктів, названих на його честь. Вони розташовані у 32 країнах на різних континентах. Зокрема, ім'я Шевченка отримали за радянських часів казахстанські міста Форт-Шевченко та Актау.
Святкування 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка
біля Київського університету, названого його ім'ям.
На території колишнього СРСР діє десяток музеїв пам'яті Шевченка, найбільшим з яких — Шевченківський національний заповідник у Каневі.
Шевченківський національний заповідник у Каневі.
Канів. Пам'ятник великому "Кобзарю".
|
Могила та пам'ятник Шевченка Т.Г. на Тарасовій горі. |
Хата поета Тараса Шевченка. |
Пам'ятники великому українському поетові Шевченку Т.Г. у Дніпрі
1 
** 
2
1. Пам'ятник великому українському поетові Тарасу Григоровичу Шевченку було встановлено у Дніпропетровську 1959 року.
Монумент розташований у парку імені Тараса Григоровича Шевченка на території Монастирського острова.
2. Пам'ятник великому українському поетові Тарасу Григоровичу Шевченку було встановлено у Дніпропетровську на вул. Леніна 1992 року.
Заповіт
Жоден вірш українською мовою не здобув такого широкого визнання у світі, як "Заповіт" Тараса Григоровича Шевченка. Твір пройнятий прагненням бачити прекрасну людину на прекрасній землі. Поет вірить у те, що Україна стане незалежною, люди прозріють, а брехню буде знищено.
Заповіт
Як умру, то поховайте мене на могилі,
Серед степу широкого, на Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі
Було видно, було чути, як реве ревучий.
Як понесе з України у синєє море
Кров ворожу... отойді я і лани, і гори —
Все покину і полину до самого бога
Молитися... а до того я не знаю бога.
Поховайте та вставайте, кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю волю окропіте.
І мене в сем'ї великій, в сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути незлим тихим словом.
І ми повинні виправдати його сподівання, здолати всі труднощі на шляху нашої країни до щасливого майбутнього.
Хай його "Заповіт" стане нашим дороговказом.
Адміністрація бібліотеки.
2022
Інформаційні повідомлення